«Царицю Загадкову» записав український фольклорист Петро Королович у закарпатському селі Страбичово від казкаря Василя Короловича. Вона увійшла до збірки «Три золоті слова» (1968 р.).

Був один чоловік. Жив у таких далеких краях, що нам і невідомі.

Мав той чоловік сина. Хлопець уже підріс, став дужий до роботи, але їм з батьком від того не ліпшало: бідують та й годі.

– Ей, няню, надокучило мені наше життя мізерне. Йду я у світ глядати собі щастя і не повернуся додому, доки його не знайду!

Як сказав, так і зробив. Батько поклав синові до тайстри кукурудзяну паляницю, пару картоплин, і хлопець вирушив у путь.

Ходив, блудив довго. Айбо раз натрапив на доброго газду, котрий прийняв його на роботу.

– Будеш служити в мене один рік. А я обіцяю тебе парадно одягати, сито годувати і накінець дам плату.

Хлопець служив вірно. Як рік скінчився, газда додержав слова – заплатив і каже:

– Якщо тобі любиться у мене, то можеш зостатися і на другий рік, за тою ж угодою.

Прослужив легінь ще рік, а далі й третій.

Коли мав три сотки, підійшов до хазяїна, відклонився і рушив додому.

– Но, няню, край злидням! За сі три сотки добре проживемо.

– Так, сине! Йди накупуй всячини, аби ми не бідували.

Пішов хлопець у місто, ходить по торговиці, всякий крам перебирає і приговорює собі:

– І се не коштує три сотки, і за се не варто дати триста…

А один торговець прислухався і каже:

– Тобі, легеню, треба щось купити за всі триста?

– Айно, за всі три сотки!

Продавець вийняв срібний келих, поставив перед хлопцем.

– Тут маєш. Оця чаша, коби і брат братові її продавав, коштує п’ятсот, а я даю за триста.

– Як дасте, то я куплю.

Заплатив гроші, а келих у тайстру і гайда – додому.

Батько зустрів його й питає:

– Чи щось купив?

– Купив. Позирайте – приніс срібну чашу!..

– Ти за таку дурницю не шкодував три сотки? – здивувався батько. – Треба було купити щоь потрібніше!

– Не журіться, няню, хто знає, нащо чаша може пригодитися. Позирайте, і покривка на ній…

Підняв покривку і нараз вискочив менший срібний келишок, з нього – третій, з третього – четвертий, з четвертого – п’ятий, далі шостий, сьомий!

Сім срібних чаш на столі!

– Но, видите, няню, нічого я не втратив. Се ж цілий маєток!

Далі нічого не встиг сказати, бо з сьомого келишка вискочила жаба. Сіла серед столу і почала квакати:

– Ква-ква… Давайте їсти, я голодна!

Вони так злякалися, що без слова принесли їй їжу. Не встигли й оком кліпнути, як усе пожерла і ще вимагає. Знову пішли обоє до комори, принесли паляницю й останок солонини. Поклали перед жабою, а вона відразу проковтнула.

Але за цей короткий час виросла, як корито, і далі просить їсти.

Чоловік і хлопець пішли до комори, що лиш було, зібрали та й принесли жабі:

– Но, їж, потворо, але знай, що се вже останнє. Більше не є нич!

– Здорові зоставайтеся! Я йду від вас геть, бо виджу, що ви бідні, як церковна миша.

І помалу поталапкала з хати – вже така товста, ледве протислася крізь двері. Край села було велик озеро, за яке говорили, що не має дна. Скочила в те озеро, і більше її не бачили…

– Но, – бідкається чоловік, – можеш іти знову шукати собі щастя.

– Я справді йду. Чаші лишаю вам. Помалу продавайте їх і жийте, а як зроблю дещо, буду вам спомагати.

З тим вклонився батькові, порожню тайстру – на плече і рушив у путь.

Ходив по світу, мандрував із села на село і з міста у місто, доки не потрапив до столиці. Цар походжав собі по двору. Хлопець став, уклонився.

– Чого ти, легеню, до мене зайшов?

– Пресвітлий царю, я шукаю службу. Може, мене приймете?

Цар його оглянув з голови до ніг: хлопець вродливий, поставний.

– На добре місце ти потрапив. Мені якраз треба такого легеня. Будеш моїм першим чоловіком.

Служив той рік, служив і другий. Дуже сподобався цареві: без нього цар не робив і кроку.

Але хлопець бачив, що володар царства помалу старіє,а ні жінки, ні дітей не має. Не міг зрозуміти, чому цар не жениться, а спитати про це не наважився. Проте одного разу, як той мав добру дяку, хлопець посмілішав:

– Пресвітлий царю, ви вже постаріли. Чому ж не маєте сім’ї?

Цар нараз схопився, витяг гостру шаблю й закричав:

– Жоден живий чоловік про се ще не звідав! А ти, якщо такий сміливий, мусиш мене сам оженити! Коли ж ні, злою смертю тебе покараю! Слухай мій наказ. Скільки разів я міг оженитися, але не хотів, бо не було для мене ніде дівчини. Чув про одну молоду царицю, і тоту я би взяв. Айбо ще той не народився, хто б її привів. Сю дівчину зовуть Загадковою. І ось ти маєш бути з нею тут! Якщо вернешся без цариці, твоє життя скінчиться! Готуйся в дорогу.

З тим цар відійшов. А легінь зажурився, думає собі: «Куди ж мені йти?»

Айбо наказ є наказ! Коли чоловік хоче зберегти собі життя, то все може зробити. Треба знайти молоду!

Набрав їжі, пиття, набив повні кишені грошей, осідлав коня і ще того для вирушив у путь.

Ходив, блудив по цілому світу. З ким лиш зустрічався, у кожного звідав:

– Чи не знаєте, де царство Загадкової?

Але ніхто не міг йому зарадити.

Якось дійшов до великої ріки і вирішив тут перепочити. Пустив коня пастися, а сам пройшовся берегом. Глянув – б’ється величезна риба, не може звільнитися з чагарників. Замахнувся, аби її вбити, а вона проговорила:

– Визволь мене, добрий чоловіче! Вночі прийшла велика вода, а на ранок впала. Я потрапила в корчів’я і не в силі вибратися звідси.

Хлопець витіг рибу з корчів і кинув у ріку. Але вона виринула і каже:

– За те, що ти зберіг моє життя, дав тобі три луски. Може, колись потрібна буде поміч, то посучи сю риб’ячу луску, і я з’явлюся коло тебе.

З тим і попливла.

Хлопець скочив, сів на коня й – далі. Їде, їде лісом. Надибав на пса, який жалісно скавучав і зубами хапався за лапку. Втямив хлопця і проговорив:

– Поможи лиш, чоловіче добрий, бо я тут загину. Видиш – нога прострелена, я далі йти не годен.

Хлопець подивився псову ногу – справді, тільки на шкурі тримається.

Видер з сорочки добрий шмат, перев’язав поранену ногу. Пес почав ходити, хот і на трьох лапах:

– Но, чоловіче добрий, ти врятував мені життя. Не хочу бути у боргу. Візьми сі три волоски із моєї шиї. Коли потребуватимеш якоїсь допомоги, то посучи волоски, і, як можна буде, я тобі допоможу.

Сховав хлопець волоски, сів на коня і поїхав. Їде, їде, але вже зажурений. Більше як рік ходить, а не дізнався, де ото держава Загадкової. Сів собі під крислатим дубом. Кінь пасеться, а він спочиває. Дивиться вгору й бачить: на гілці два голуби ніби прив’язані, але й не прив’язані, бо тріпочуть крилами, лише злетіти з дерева не можуть. «Що се з голубами?» – думає собі. Придивився ліпше – а голуби приліпилися і ніяк не можуть відірватися.

«Се не можна так лишати. Голуби погинуть!» – і швидко роззувся, скинув верхнє плаття і виліз на дуба. Відірвав від клею обох голубів і пустив на волю.

– Чоловіче добрий, ми тебе не просили, а ти нас врятував. За твою доброту візьми три перинки з наших крил і, коли ти потрапиш у біду, посучи їх, і ми допоможемо.

Хлопець на те сумно посміхнувся:

– Якої від вас помочі чекати? Я й так біді…

– У якій?

– Два роки шукаю державу цариці Загадкової і ніде не знаходжу.

Голуби пожвавішали:

– О, се не біда!

Ми самі з царициного голуб’ятника, з двору Загадкової. Дивись, куди полетимо, їдь слідом за нами.

Хлопець зрадів, сів на коня. Голуби летять, він на коні – за ними.

Коли звечорілося, голуби спинилися й почали вуркотіти, що вже прилетіли. Хлопець розглядається: трава росте шовкова, квіти золоті й срібні, дерева з діамантовими плодами… А от саму царицю не видно.

– Ходи за нами далі, – кажуть голуби, – поведемо тебе просто в її палату.

Під’їхав до палацу. Айбо той палац на півнячій ніжці обертається так швидко, що нема на світі того чоловіка, який би міг скочити у браму. «Як дістатися в палац?» – роздумує хлопець. А голуб шепоче:

– Залізь під мур, доторкнися голуб’ячим пером до півнячої ніжки, й палац одразу спиниться.

Так і зробив. Коли доторкнувся пером голуба до півнячої лапки, палац одразу заскрипів, наче його загальмував хто, й перестав крутитися. Усі брами, що були довкола, – а їх було стільки, скільки в році днів, – нараз розчинилися, і з кожної вискочило десять озброєних вояків! Схопили незнайомця й повели до палацу! А за той час мури почали знову обертатися.

Вояки штовхнули хлопця до цариці, аби дала наказ, як його покарати. Вона сидить на троні – молода, прекрасна, золотоволоса, але трохи зажурена.

Сторожа гадала, що цариця одразу накаже стратити легеня. Але не так сталося. Вигнала вояків геть і сказала хлопцеві:

– Розповідай, хто ти за один, як зміг зупинити мій палац? Бачу, що ти не з моїє держави.

Той, як почув, що цариця не дала наказу, аби його вбити, посмілішав і все розповів: звідки прийшов, од котрого царя, чого його цар хоче…

Цариця слухала і каже:

– Чула я вже за того царя. І те чула, що він, окрім мене, нікого не хоче брати за дружину. Але чому нікого не присилав до мене?

– Но, то я тепер прийшов від того царя, збирайся й ходім!

– Добрий, легеню. Я з тобою піду, але раніше, ніж іти, ти розшукай мій золотий перстень, що для мінянки. Перстень я загубила, коли за містом купалася в озері. Чистенька і глибока там вода. Мусиш знайти перстень. а як не знайдеш, то не піду до твого царя, а тебе покараю.

Зажурився хлопець. Засмучений ходить понад берегом. Нараз спало на думку, що у нього ж є риб’ячі луски.

«Ану спробую! Може, щось із того буде!» – вийняв луски з кишені й посукав. Тої ж хвилини з’явилася риба, котру він звільнив з корчів.

– Що за біда, легеню?

Хлопець розповів, у якій він баламуті.

– Коли не знайду перстень, скарають мене смертю.

Риба пропала у воді. Скликала до берега усіх інших риб та й звідає в них:

– Хто з вас видів перстень? Такий і такий, – розповіда подругам.

Одна маленька рибка проговорила:

– Я виділа той перстень, айбо забрала його в мене жаба!

– Швидко по жабу!

Всі риби розбіглися і через деякий час пригнали жабище – таке, як човен.

– Чи у тобі перстень? – питає потвору велика риба.

– Не знаю, чи в мені. Зараз подивлюся, – простерлася на березі і почала вимітувати з себе все, що в ній було…

Блиснув золотий перстень. Хлопець не встиг зробити й кроку, як підскочив заєць, вхопив перстень і – навтікача!

Хлопець згадав, що у нього є волоски пса. Швидко посукав ними, і в ту ж мить з’явився коло нього пес.

– Що за біда?

– Чи бачиш зайця? В нього перстень, котрий…

Не встиг договорити, як пес кинувся за зайцем, ніби його хто з рушниці вистрілив. Догнав і кинув ним об землю. Пес підхопив перстень, приніс його хлопцеві, а той з радістю рушив до цариці.

– Но, тут маєш перстень. Тепер, сподіваюся, вже підеш зі мною?

Вона каже:

– Той самий, котрий я загубила. Тепер я пішла б, але мусиш мені ще принести мертвої і живлющої води.

– Ой, коби я знав хоч ту кирницю…

– Мусиш знайти сам. А коли ні, то лишиш тут свою голову.

Знову зажурився. Ламав собі голову, що має чинити, й спали йому на гадку царицині голуби. Вийняв пера, посукав, і нараз прилетіла вже знайома пара.

– Що за біда?

Так і так, розповідає хлопець:

– Дала мені цариця дві пляшечки, аби я набрав до одної мертвої, а до другої живлющої води.

– Се невелике діло. Дай-но сюди пляшечки!

Один голуб взяв у свої лапки одну пляшечку, другий вхопив другу й полетіли на високу гору, котра сягала аж до неба. На самому вершку сльозили дві кирниці: в одній була мертва, а у другій живлюща вода. Набрали води і принесли хлопцеві.

– Тут маєш. Але вважай, аби на тебе не бризнула й крапелька мертвої води, бо помреш одразу.

Хлопець поніс наповнені пляшечки цариці:

– Но, збираймося, їдемо!

– Чекай мало. Випробую, чи не ошукав ти мене.

І замочила зелену галузочку до мертвої води – гілка в ту ж мить зчорніла.

– Тепер перевірю другу.

Тоді суху палицю встромила у живлющу воду, і палиця в ту ж мить зацвіла.

– Но, зробив ти все, що я жадала. Тепер їдемо до твого царя.

Осідлали коней, посідали й рушили. А з часом прибули й до царського двору.

Слуги зараз же дали знати цареві. Цар, коли таке почув, не знав, як і радіти. Вибіг, обіймає то свого помічника, то свою наречену. Закликав до палацу, посадив до столу, й почалася велика гостина.

На царський стіл потрапили разом з іншими і пляшечки з мертвою й живлющою водою.

Йде гостина, цар дуже радіє. За столом молода каже:

– Пресвітлий царю, чи ти знаєш, який мудрий чоловік оцей твій посланець? Він зробив таке, що ще ніхто на світі не зробив – дістав мертвої й живлющої води.

Розглядають пляшечки Молода цариця одну розоткала. Це була пляшка з мертвою водою. Але так невдало відкрила її, що одна крапля бризнула на хлопця і той нараз помер.

– Йой! – загойкав цар. Всі плачуть. А цариця Загадкова каже:

– Не біда. Нічого страшного не сталося.

Взяла другу пляшечку з живлющою водою, розоткала й бризнула на хлопця. Він нараз ожив. Айбо сто раз кращий і міцніший став.

Цар йому позаздрив:

– Добре було б, коби і я помолодшав…

І вже його не веселила гулянка, а увесь час стежив за пляшечками. Коли молода забавилася бесідою з гостями, він посяг за пляшкою, розоткав її й виляв на себе воду. Але потрапив похапцем на мертву. Одразу впав і, падаючи, перевернув стіл.

Почали шукати пляшечку з живлющою водою, але ніде її не було: вона впала й розбилася. Тепер не було нікої сили воскресити мертвого царя.

Замість весілля відбувся похорон.

Царювати стала Загадкова. Вона сказала хлопцеві:

– Слухай сюди: не прийшла я з далекого краю, аби віддаватися за старого царя. Прийшла через тебе. І я хочу бути твоєю дружиною, якщо ти не проти.

Всі,хто там був, вирішили того ж дня справити весілля. Потім хлопця обрали царем.

І казці кінець.

Схожі публікації

Інтернет-магазин дитячих ліжечок Sonko-Drimko у розробці. Замовлення не приймаються. Відхилити