Казку записав Іван Манжура у Трьомсинівці Олександрівського повіту Катеринославської губернії (тепер с. Новогригорівка). ЇЇ надрукували 1890 року у 4-му томі «Сказок, пословиц и т. п.., записанных в Екатеринославской и Харьковской губерниях И. И. Манжурою».

Були собі цар і цариця, а в них – три сини. От їхня мати цариця та ніколи з дому не виходила.

Стали сини в школу ходить, почали з них школярі сміятись, що їхня мати та ніколи з палацу не виходить. Вертаються вони додому та й скаржаться матері, що як з них у школі сміються через неї. Вона ото взяла та раз і вийшла. Де не взявся чорний ворон з чорного царства, підхватив її і поніс.

Пожурились сини трохи, а там і кажуть:

– Благослови нас, тату, підемо ми матір шукати.

Цар знарядив їх і одпустив.

От ідуть вони та й ідуть, аж дивляться: стоїть хатка, а в тій хатці бабка. Вони до тієї бабки:

– Чи не знаєш, бабко, як пройти до чорного ворона з чорного царства?

– Ні, – каже, – не знаю, хіба моя прислуга знає.

От як свисне, як крикне – біжить усякий звір: вовки і леви.

– Чи не знаєте ви, – питає, – шляху до чорного ворона з чорного царства?

– Ні, – кажуть, – не знаємо.

Пішли сини далі, ідуть та й ідуть, аж стоїть друга хатка, а в тій хатці бабка.

– Чи не знаєш ти, бабко, шляху до чорного ворона з чорного царства?

Ні, – каже, – не знаю, хіба моя прислуга знає!

Зараз як свисне, як крикне – біжить усякий гад: ящірки і гадюки.

– Не знаєте ви, – питає, – де шлях до чорного ворона з чорного цартсва?

– Не знаємо, – кажуть.

Пішли вони далі, аж стоїть знов хатка, а в хатці третя бабка.

– Чи не знаєш ти, бабко, де шлях до чорного ворона з чорного царства?

– Ні, – каже, – не знаю, може, моя прислуга знає.

От як свисне, як крикне – летить усяка птиця: орли і горобці, шуліки і гави.

– Чи не знаєте, – питає, – де шлях до чорного ворона з чорного царства?

– Ні, – кажуть, – не знаємо, хіба, може, тирка знає.

А то в неї була така вже тиркава та задрипана якась птиця, що з одни тільки крилом.

– Послать, – каже, – по неї!

Зараз метнулись, притаскали її.

– Знаєш ти, де шлях до чорного ворона з чорного царства?

– Знаю, – каже.

– Так одведи оцих людей, та гляди мені, прямо доправ до красної дівиці – ясної зірниці, а не то, і друге крило одріжу.

От подякували брати й пішли, а та тирка попереду, то скоком, то летом попереду них, та привела – аж стоїть вогненний щит, так вогнем і пашить.

– Тепер, – каже тирка, – прощайте, ідіть собі сміло.

Старші ж брати злякались та й зостались, а Іван-царевич пішов та їм наказав:

– Ждіть, – каже, – або мене, або матері, хто-небудь вже з нас а прийде.

Ввійшов у той щит – щит розступився, Іван-царевич і пройшов.

От іде та й іде, коли це стоїть палац, а на воротях шість левів язики повисолоплювали, пити хочуть.

Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв; вони йому поклонились та й пропустили.

Пішов він у той палац, аж там спить красна дівиця – ясна зірниця. Він, як з дороги наморився, схилився на руку та й заснув.

От вона як прокинулась та до нього; ухватила шаблю, хотіла зарубати,а далі й одумалась: «Він мене не рубав. За що ж я його буду?»

Розбудила його, стала питати, чого він сюди зайшов.

– Та чорний ворон з чорного царства та украв нашу матір, так це я і пішов її діставати.

– То ж, – каже дівчина, – мій батько. Іди ж ти до другої сестри, та тебе направить.

Подякував він і пішов.

Приходить, аж стоїть другий палац, а на воротях дванадцятеро левів, роти пороззявляли, язики повивалювали – пити хочуть.

Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв, вони йому поклонились і пропустили.

Ввійшов він у той палац, коли там ще краща красна дівиця – ясна зірниця. Він полюбувався нею, схилився на руку та й заснув.

А вона як прокинулася – за шаблю та до нього. А далі: «За що я його буду рубати? Він же, як я спала, мене не рубав?»

Розбудила його, розпиталася:

– Ти ж, – каже, – наш тепер брат.

Ото погуляли.

– Іди ж ти, – каже, – до третьої сестри.

Попрощались, він і пішов.

Приходить, аж знов палац, а коло нього вже двадцять чотири леви на воротях, роти пороззявляли, язики повивалювали, пити хочуть.

Він зачерпнув води, сам напився і їх напоїв. Вони й пропустили його.

Пішов він туди, аж там ще лучча красна дівиця – ясна зірниця. Він полюбувався нею, схилився на руку і заснув. От і ця хотіла його зарубати, та одумалась і розбудила, а як розпитала, дає вона йому яблучко.

– На, – каже, – це яблучко, та де воно котитиметься, іди за ним прямо, якраз і дійдеш.

От подякував він і пішов. А те яблучко і привело його якраз у воронів двір. Пішов він туди, аж там і мати.

– Здрастуйте, мамо!

– Здрастуй, сину.

Ото побалакали, розпиталися, вона і дає йому швайку та булаву.

– Стань, – каже, – он за тим стовпом, то ворон, як прилетить та сяде на стовпі спочивати, то й не побачить тебе.

От заховався він за тим стовпом, аж ось і ворон летить. Сів на стовп та й озирається, чи не побачить дечого з’їсти, та й побачив його.

– Хе, – каже, – ось і закуска є.

А він:

– Брешеш, псине м’ясо, подавишся! Я сам тобою закушу!

Чорний ворон як кинеться до нього, а він одскочив та йому на спину ту швайку угородивта бугавою як потягає.

Як поніс же його ворон – вже і під хмари, і за хмари, а він усе булавою його почаща. Та бив, аж поки той упав та й лопнув.

Пішов він тоді до матері:

– Вбирайтеся, – каже, – мамо, будемо у свій край подаватись.

От мати убралась, запрягли вони вогненну коляску, тих красних дівиць позабирали й поїхали.

Тільки не доїхали до вогненного щита, а Іван-царевич їм і розхвастався; що ось то він і сам без вогненної коляски пройде крізь той щит. Ті ж своєю коляскою проскочили, а він і зостався.

Ходив він, ходив, блудив, блудив, а далі й дума: «Вернуся на старе місце, може, хоч що поїсти знайду».

Прийшов, аж нічого немає, саме тільки яблучко, що менша красна дівиця дала. Сів він та й заплакав, аж тут де не вискочить Стрижений Іван.

– А чого плачеш? – пита.

– Та немає у мене нічого, одне тільки яблучко.

– Чого ж тобі треба? Давай його сюди!

Зараз покотив те яблучко, з’явились напитки і наїдки, і три музиканти грають. Пообідали вони, Стрижений Іван і каже:

– Ходім, заберем коней та й поїдемо до тебе.

Полізли у погріб, розбили дванадцятеро дверей, порвали дванадцятеро цепів, вивели двох коней – як вогонь.

Як посідали та як поїхали, не вздріли, коли той вогненний щит пролетіли. А ті його два брати, як приїхали вже до нихмати та красні дівиці, побачили, що немає Івана-царевича. «Це ж, – подумали, – вже його і до віку не буде», – та й наказали їм казати, що то вони їх врятували. А тут приїздить Іван-царевич із Стриженим Іваном.

Ото як приїхали, напитали собі десь квартирку у солдата, та й прислухаються, що люди говорять. А брати готуються до весіль, красні дівиці не хочуть за них, кажуть:

– У нас і плаття такого, як треба, нема. Як зробите таке плаття, як у нашого батька було, то не гладячи і не міряючи – точка в точку, строчка в строчку – так підемо.

Скликають брати всіх кравців, усіх швачок – ніхто не береться. А Стрижений Іван і каже до солдата:

– Іди берись!

Той одмагається.

– Іди, – каже, – та вимагай мірку золота.

Солдат пішов і об’явився, а Стрижений Іван – на коня та туди, у чорне царство; забрав там їхні плаття, а вдосвіта й дома був.

– На, – каже вранці солдату, – неси!

Красні дівиці як подивились, та одна на другу тільки морг, морг, а нічого не кажуть.

От поодягали.

– Ще, – кажуть, – якби нам до цього плаття та черевички.

Кинулись вони до шевців – знов ніхто не береться; вони до солдата.

Солдат одмагається, а Стрижений Іван:

– Берись, – каже, – та вимагайпаровицю золота.

Поки солдат раду брав, а Стрижений Івану чорне царство злітаві черевички привіз.

Побачили їх красні дівиці – ще дужче зраділи.

– Він, – кажуть, – десь тут. Ну, тепер, – кажуть, – зробіть нам ще по платочку.

Брати вже ні до кого й не йдуть, а прямо до солдата:

– Роби, сякий-такий!

Стрижений Іван, як дізнався, і до світу й платочки притаскав.

Тоді давай красні дівиці того солдата допитувати, хто та й хто це усе йому поробив.

Він і розказав. Вони тоді до царя:

– Он хто, – кажуть, – нас врятував, а це злодії.

Прикликали його, розпитали – аж так. Тоді цар до коней прив’язав брехунів та й пустив у поле. А Іван-царевич забрав собі найменшу дівицю та й живуть.

Там горіло три фонарі, йшли три пани, лежало трої яблучок – одне мені, друге Лазареві, а третє тому, хто казки казав.


Схожі публікації

Інтернет-магазин дитячих ліжечок Sonko-Drimko у розробці. Замовлення не приймаються. Відхилити